Вона терпіла наруги, навіть побої; вона бачила ласки, уділені тільки з милості; вона була якась чудна істота в цьому зборищі безженних рицарів, на яких розгульне Запоріжжя накидало суворий колорит свій. Молодість без утіхи майнула перед нею, і її прекрасні свіжі щоки й перса без поцілунків одцвіли і вкрилися дочасними зморшками. Вся любов, всі почуття, все, що є ніжного й пристрасного в жінці, все обернулося в неї в саме материнське почуття. Вона з жаром, з пристрастю, з слізьми, як степова чайка, вилася над своїми дітьми. Її синів, її милих синів беруть від неї, беруть на те, щоб не побачити їх ніколи. Хто знає, може, в першім бою татарин постинає їм голови, і вона не буде знати, де лежать покинуті тіла їх, які розклює хижий подорожній птах, а за кожну краплину крові їх вона віддала б себе всю. Ридаючи, дивилася вона їм в очі, коли всемогутній сон починав уже склепляти їх, і думала, а, може, Бульба, прокинувшись, відкладе днів на два від'їзд. Може, він намірився того так скоро їхати, що багато випив.
Місяць з високостей неба давно вже осявав увесь двір, повний сонних, густу купку верб і високий бур'ян, в якому потонув частокіл,
