нули побідну хоругов. Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. — Ну, ні, ще не зовсім перемога! — сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.
Розчинилась брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки; попереду інших мчав рицар, від усіх меткіший, від усіх вродливіший; так і летіло чорне волосся спід мідяної його шапки; маяв зав'язаний на руці його дорогий шарф, шитий руками першої красуні. Так і сторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тим часом, охоплений палом і жаром бою, жадаючи заслужити нав'язаний на руку дарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув на нього досвідчений мисливець, — і він помчав, пустивши прямою лінією в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо і наліво. Не витерпів Тарас і закричав: — Як? своїх? своїх? чортів сину, своїх б'єш? — Та Андрій не
