шкуру, ув'язав у лубки і, припнувши мотузами до сідла, помчав знову з ним в дорогу.
— Хоч неживого, а довезу тебе! не попущу, щоб ляхи поглумилися над твоєю козацькою вродою, на шматки рвали б твоє тіло та кидали його в воду. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та нехай то буде степовий наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з польської землі. Хоч неживого, а довезу тебе до України!
Так говорив вірний товариш; скакав без відпочинку дні й ночі і привіз його непритомного в саму Запорізьку Січ. Там заходився він лікувати його невтомно травами й примочками; знайшов якусь тямущу єврейку, що місяць поїла його всяким зіллям, і нарешті Тарасові стало краще. Чи то ліки, чи своя залізна сила взяла гору, тільки через півтора місяца він устав на ноги; рани загоїлись, і самі тільки шабельні рубці показували, як глибоко колись поранений був старий козак. Одначе ж став він помітно хмурний і сумний. Три тяжкі зморшки насунулись на лоб його і вже більше ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер кругом себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Ні одного з тих, що стояли за
