Янкель зараз же схопив рушник і накрив ним червінці.
— Ай, славна монета! ай, добра монета! — казав він, вертячи один червінець у руках і пробуючи на зубах: — я гадаю, той чоловік, у котрого пан забрав такі гарні червінці, і години не прожив на світі, пішов зараз же до річки та й утопився там після таких славних червінців?
— Я б не просив тебе. Я б сам, може, знайшов дорогу у Варшаву; та мене можуть якнебудь пізнати й захопити кляті ляхи. Бо я не дотепний на вигадки. А ви, жиди, на те вже й створені. Ви хоч чорта обдурите. Ви знаєте всі штуки. От через що я прийшов до тебе! Та й у Варшаві я б сам нічого не добувся. Зараз запрягай воза і вези мене!
— А пан гадає, що так прямо взяв кобилу, запріг, та й: гей, но, сива! Гадає пан, що можна так, як єсть, не сховавши, везти пана?
— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; у порожню бочку, чи що?
— Ай, ай! а пан гадає, що можна сховати його в бочку? Пан хіба не знає, що всяк подумає, що в бочці горілка?
— Ну, то й нехай думає, що горілка.
