клітці міг тільки чути галас, крики возниць і більше нічого. Янкель, підскакуючи на своєму короткому, пилом припалому рисаку, завернув, покружлявши трохи, у темну вузеньку вулицю, що звалася Кальною і разом Єврейською, бо тут справді жили євреї майже з усієї Варшави. Ця вулиця дуже скидалась на вивернуту середину заднього двору. Сонце, здавалося, не заходило сюди ніколи. Зовсім почорнілі дерев'яні доми, з силою протягнутих з вікон жердин, ще збільшували темряву. Де не-де червоніла між ними цегляна стіна, але й та вже в багатьох місцях зробилася зовсім чорною. Іноді тільки вгорі обштукатурений клапоть стіни, охоплений сонцем, блищав нестерпною для очей білиною. Тут все було різко несхоже: труби, ганчір'я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Всякий, що тільки мав негодящого, жбурляв на вулицю, даючи можливість зручно задовольнити всі почуття свої цією поганню. Вершник, сидячи на коні, трохи-трохи не діставав рукою до протягнутих через вулицю з одного дома в другий жердин, на яких висіли єврейські панчохи, коротенькі панталонці й копчена гуска. Іноді досить гарненьке личко єврейки, вбране потемнілими бусами, виглядало з ветхого віконця.
