був той колишній, незламний, непохитний, міцний, як дуб: він був малодушний, він був тепер слабий. Він здригався від кожного шереху, від кожної нової єврейської постаті, що показувалася в кінці вулиці. В такому стані пробув він цілий день, не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на часину від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері показалися Мардохай і Янкель. Серце Тарасове завмерло.
— Що? вдалося? — спитав він їх з нетерплячкою дикого коня.
Та перше ще, ніж євреї набралися духу відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая вже не було останнього локона, який, хоч досить нечепурно, а все ж вився кільцями спід яломка його. Помітно було, що він хотів щось сказати, але намолов такої дурниці, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель дуже часто прикладав руку до рота, наче б хворів на простуду.
— Ой, ласкавий пане! — сказав Янкель: — тепер зовсім не можна! їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому треба на саму голову наплювати. Ось і Мардохай скаже: Мардохай робив таке, якого ще не робив ні один чоловік у світі, але бог не схотів, щоб
