даху. Ця будівля відбувала багато всяких служб. Тут були й казарми, і тюрма, і навіть карний суд. Наші подорожні увійшли в ворота і опинилися серед просторої зали чи критого двору. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, перед якими сиділи двоє вартових і грали в якусь гру, яка полягала в тому, що один другого бив двома пальцями в долоню. Вони звернули мало уваги на тих, що прийшли, і повернули голови аж тоді, коли Янкель сказав: — Це ми, чуєте панове, це ми.
— Ідіть! — мовив один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи своєму товаришеві, щоб прийняти від нього удари.
Вони ступили в коридор, вузький і темний, який знов привів їх у таку саму залу з маленькими віконцями вгорі. — Хто йде? — закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало людей при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.
— Це ми! — кричав Янкель: — їй-богу, ми, ясне панство! — Та ніхто не хотів слухати. На щастя, підійшов у цей час якийсь товстун, що з усіх прикмет здавався начальником, бо лаявся найдужче всіх.
