— Пане, це ж ми. Ви вже знаєте нас, і пан граф ще буде дякувати.
— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більш нікого не пускайте. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі…
Продовження красномовного наказу не чули вже наші подорожні. — Це ми, це я, це свої! — казав Янкель, стрічаючись з ким.
— А що, можна тепер? — спитав він одного з сторожі, коли вони нарешті підійшли до того місця, де коридор уже кінчався.
— Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема Яна: замість нього стоїть інший, — відповів вартовий.
— Ай, ай! — тихо вимовив єврей: — це погано, ласкавий пане!
— Веди! — промовив уперто Тарас. Єврей послухав.
Коло дверей підземелля, шо сходилися вгорі гостряком, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо вперед, третій униз, що робило його дуже схожим на кота.
Єврей скорчився в три погибелі і майже боком підійшов до нього.
— Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!
