няла два невеликі образки, наділа їм, ридаючи, на шию. — Нехай хоронить вас… божа мати… не забувайте, синки, матір вашу… пришліть хоч вісточку про себе… — Далі вона не могла говорити.
— Ну, ходім, діти! — сказав Бульба.
Коло ганку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудовий тягар, бо Тарас був надзвичайно важкий і товстий. Коли побачила мати, що вже й сини її посідали на коней, вона кинулася до меншого, у якого в рисах обличчя було більше якоїсь ніжності; вона вхопилася за його стремено, вона припала до сідла його і з одчаєм в очах не випускала його з рук своїх. Двоє дужих козаків взяли її обережно і понесли в хату. Та коли виїхали вони за ворога, з усією легкістю дикої кози, невідповідної до її літ, вибігла вона за ворота, з незбагненною силою спинила коня й обняла одного з них з якоюсь несамовитою, безтямною палкістю; її знов одвели. Молоді козаки їхали смутні і стримували сльози, боячись батька, що й сам був трохи збентежений, хоч і намагався того не показувати. День був сірий; зелень блищала яскраво;
