птахи щебетали якось безладно. Вони, проїхавши, оглянулись назад: хутір їх начебто пішов у землю, тільки видно було над землею два димарі скромного їх домика та верхи дерев, по віттю яких вони лазили як білки; ще стелився перед ними той луг, що по ньому вони могли пригадати всю історію життя, від літ, коли качалися по росяній траві його, до літ, коли вижидали в ньому чорнобриву козачку, яка боязко летіла через нього своїми свіжими бистрими ногами. Ось уже самий тільки журавель над криницею з прив'язаним угорі колесом з воза самотою стирчить у небі; уже рівнина, що вони проїхали, здається здалека горою і все собою закрила. — Прощайте й дитинство, і забави, і все, все!
Всі три верхівці їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним проходила його молодість, його літа, його минулі літа, по яких завжди плаче козак, що хотів би, щоб усе життя його була молодість. Він думав про те, кого стріне на Січі з старого свого товариства. Він лічив, хто вже помер,
