хто живий ще. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і посивіла голова його сумно похилилась.
У синів його були інші думки. Та треба сказати більше про синів його. Їх віддали о дванадцятім році до київської академії, бо вся значна старшина того часу вважала за доконечне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це затим, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і вже там вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ж таки року втік. Його завернули, висікли тяжко і посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, випоровши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп'яте, коли б батько не дав йому урочистої обіцянки продержати його в монастирських служках цілих двадцять років і не присягнувся наперед, що він не побачить Запоріжжя довіку, коли не вивчиться в академії всіх наук. Цікаво, що це говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю
