криваве життя самих військових подвигів і загартувалася в ньому душею, не чуючи людяності. Даремно деякі, небагато, що були винятком у свій вік, поставали проти цих жахливих заходів. Даремно король і багато рицарів, просвітлені розумом і душею, подавали думку, що така жорстокість кари може тільки розпалити помсту козацької нації. Але влада короля й розумних думок була ніщо перед безуряддям і лихою волею державних магнатів, що своєю нерозважністю, незбагненним браком усякої далекоглядності, дитячим самолюбством і нікчемною пихою обернули сейм у сатиру на урядування. Остап зносив муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і ногах кості, коли жахливий хряск їх почули серед мертвої юрби найдальші глядачі, коли панянки одвернули очі свої, — ніщо схоже на стогін не вирвалося з уст його, не здригнулося лице його. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки похвально говорив: — Добре, синку, добре!
Але коли підвели його до останніх, смертних мук, здавалося, наче б стала підупадати
