як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені такою зустріччю батька і стояли нерухомо, втупивши очі в землю.
— Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися на вас гарненько, — казав він, повертаючи їх: — які ж довгі на вас свитки! оце свитки! таких свиток ще й на світі не було. А побіжи котрийсь із вас! я подивлюся, чи не гепнеться він на землю, заплутавшись у поли.
— Не смійся, не смійся, батьку! — сказав нарешті старший із них.
— Диви ти, який пишний! а чом би й не сміятися?
— Та так. Хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, одлупцюю.
Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька? — сказав Тарас Бульба, відступивши з дива кілька ступнів назад.
— Та хоч і батька. За образу не подивлюся і не уважу нікому.
— Як же ти хочеш зо мною битися? Хіба навкулачки?
— Та вже як прийдеться.
— Ну, давай навкулачки! — казав Бульба,
