і ніхто не знає, як далеко літає він від своєї загибелі.
Остап уже взявся до свого діла і давно пішов до куренів; Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Вже козаки скінчили вечерю; вечір давно згас, липнева чудова ніч обняла повітря; але він не йшов до куренів, не лягав спати і дивився мимохіть на всю картину, що була перед ним. На небі незчисленно мерехтіли тонким і гострим блиском зорі. Поле далеко вкрили розкидані по ньому вози, з висячими мазницями, облитими дьогтем, і з усяким добром та харчем, набраним у ворога. Коло возів, попід возами і далеко від возів — скрізь видно було, як розметалися на траві запорожці — усі вони спали в мальовничих позах: хто підмостивши собі під голову куль, хто шапку, хто використавши просто бік свого товариша. Шабля, рушниця-самопал, короткочубукова люлька з мідяними бляхами, залізними протичками й кресалом були невідлучно при кожному козакові. Важкі воли лежали, підібравши під себе ноги, великими білястими масами і здавалися здалека сірими каменями, розкиданими по спадині поля. Звідусіль із трави стало здійматися вже густе хропіння сонного вояцтва,
