— Ач, який батько, — подумав собі старший син, Остап: — усе, старий собака, знає, а ще й прикидається.
— Я гадаю, архімандрит і на понюх не давав вам горілки, — провадив Тарас. — А признайтеся, синки, добре шмагали вас березовим та свіжим вишняком по спині і по всьому, що є у козака? А, може, як ви поробилися вже надто розумні, то, може, й канчуками парили? Либонь, не тільки по суботах, а перепадало і в середу, і в четверги?
— Нема чого, батьку, згадувати, що було, — відповів спокійно Остап, — що було, те загуло!
—- Нехай тепер спробує! — сказав Андрій: — нехай тепер хтонебудь тільки зачепить. Ось нехай тільки навернеться тепер якась татарва, знатиме вона, що то за штука козацька шабля.
— Добре, синку! їй-богу, добре! Та як на те пішло, то й я з вами їду! їй-богу, їду. Якого дідька мені тут ждати? щоб перевестися на гречкосія, домовода, доглядати овець та свиней, та з жінкою бабитися? Та пропади вона: я козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я так поїду з вами на Запоріжжя, погуляти. Їй-богу, поїду! — І старий Бульба
