як алтарний престол, і над ним видно було майже зовсім стертий, злинялий образ католицької мадони. Невеличка срібна лампадка, що висіла перед ним, ледве-ледве осяювала його. Татарка нахилились і підняла з землі зоставлену мідяну світильню на тонкій, високій ніжці, з висячими круг неї на ланцюжках щипцями, шпилем, щоб поправляти вогонь, і гасильцем. Взявши його, вона запалила вогнем від лампади. Світла побільшало, і вони, йдучи вкупі, то освітлюючись ясно вогнем, то накидаючись темною, як вугіль, тінню, нагадували собою картини Герардо della notte[1]. Свіже, кипуще здоров'ям і молодістю, прекрасне обличчя рицаря становило велику протилежність із змарнілим і блідим лицем його супутниці. Прохід дещо поширшав, так що Андрієві можна було трохи розправитись. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадали йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, тут видно було заглибини в стінах, і стояли подекуди труни; місцями навіть траплялися просто людські
- ↑ Герард Гонтгорст (1592–1662) — голландський художник; він любив малювати ніч, речі, освітлені свічками й факелами, тому й прозваний був della notte (нічний).
