ним — широке листя лопуха, споза якого стирчала лобода, дикий, колючий будяк і соняшник, що підносив вище всіх свою голову. Тут татарка скинула з себе черевики і пішла боса, підібравши обережно свою одежу, бо місце було грузьке й повне води. Пробираючись поміж очеретами, спинились вони перед наваленим хмизом і фашинником. Відгорнувши хмиз, вони знайшли ніби земляний звід — отвір, мало чим більший за челюсті хлібної печі. Татарка, нахиливши голову, увійшла перша; слідом за нею Андрій, нагнувшись якомога нижче, щоб можна було пролізти а своїми мішками, і незабаром опинилися обоє в цілковитій темряві.
Андрій ледве посувався в темному й вузькому земляному коридорі, ідучи за татаркою й несучи на собі мішки хліба. — Скоро нам буде видно, — сказала провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила світильню. — І справді, темні земляні стіни почали помалу яснішати. Вони дійшли до невеликої площадки, де, здавалося, була каплиця, принаймні, до стіни був приставлений вузенький столик,
