вони зовсім сховалися з виду всього поля, зайнятого запорозьким табором. Принаймні, коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього крутою стіною, більшою ніж на зріст людини, знеслася угору похилість; на вершку її погойдувалося кілька стеблин польового зілля, і над ними сходив на небо місяць скісно повернутим серпом з яскравого червоного золота. Вітрець, зірвавшись із степу, давав знати, що вже небагато лишилося часу до світанку. Але ніде не чути було далекого співу півнів: ні в місті, ні в поруйнованих околицях не зоставалося ні одного півня. Невеличкою кладкою перейшли вони через протік, за яким зносився вгору протилежний берег, що здавався вищим від того, який зостався у них позаду, і виступав зовсім кручею. Здавалося, що в цьому місці був міцний і сам по собі надійний пункт міської фортеці, принаймні, земляний вал був тут нижчий, і не визирав споза нього гарнізон. Та зате далі здіймався товстий манастирський мур. Стрімкий берег увесь поріс бур'яном, і по невеликій лощині між ним і протокою ріс високий очерет, мало не в чоловіка заввишки. На вершку кручі видно було недоламки тину, які свідчили, що колись тут був город; перед
