і не можна було того бачити. На голові в неї була червона шовкова хустка; перли чи буси двома рядами прикрашали її наушники; два-три довгих, усі в кучериках, пасма випадали спід них на її висохлу шию з напнутими жилами. Біля неї лежало немовлятко, судорожно схопившись рукою за суху грудь її і скрутивши її своїми пальцями від мимовільної злості, коли не знайшло в ній молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки з живота його, то тихо опускався й піднімався, можна було гадати, що воно ще не вмерло або принаймні ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і раптом їх спинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія дорогоцінну ношу, кинувся на нього, як тигр, і вчепився в нього, кричачи: „хліба!“ Та сили не було в нього, рівної шаленству. Андрій відштовхнув його: він покотився на землю. З жалості Андрій жбурнув йому одну хлібину, на яку той кинувся, мов скажений собака, згриз, скусав її і тут таки на вулиці в страшних корчах сконав, бо давно відвик споживати їжу. Майже на кожному ступені вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши мук в домах, багато навмисне вибігли на вулицю:
