конвульсійно стиснула ручку револьвера, і… випустила її сама стиснута чимось і безвладно прилипла до тіла. Чиїсь руки витягли з кишень затерплі пястуки і зв'язали їх за плечима. В уста й ніс набивалося пороху з мішка, якого одягли йому на голову й плечі ті, що вискочили із брами. В тіло врізався шнур, яким обмотували руки та ноги.
Коли зв'язаного Хмару поклали на бричку — свідомість того що сталося стиснула йому груди. Десь з хідника почувся веселий голос Остапчука.
— Счастлівого путі! Я сейчас пріду в отдєл.
Гіркий біль стиснув горло отаманові. Чомусь згадалося ображене обличчя пані Остапчукової: „Я ж його вигодувала і знаю…“
Хмара, розв'язаний вже, сидів понурий за столом у кабінеті начальника ҐПУ. Навкруги, з револьверами в руках стояли чекісти.
Начальник задоволено потирав руки.
— Ну, товариш Хмара, я дуже радий познайомитися з вами особисто. Чув про вас багато… Так — захотілося ще „погуляти“? Не ті часи, пане отамане!.. не 1921 рік тепер…
Вертливий жидок Варшавський, уповноважений ҐПУ по закордонній роботі, „дружньо“ ляпнув Хмару по плечі.
— Я, товаришу Харченко, давно вже маю відомості ізза кордону, що ви за лісом занудьгували, та дожидав вас дещо пізніше, як зазеленіє… Ну а ви трохи поспішили. Тим краще. Товариш Со-
