Оживлену розмову переривав дзвінок телефону. Галіцькій узяв слухавку.
— Дуже добре. Давайте його, товариш комендант, відразу до мого кабінету.
Поклавши слухавку, обвів присутніх задоволеним поглядом.
— Привезли вже із станції до нашої комендатури — зараз буде тут.
„Товаріщ“ Соболєв весело потер руки.
— Приємно, чорт побери, старого „приятеля“ побачити. Ми з ним останній раз зустрічалися, як він під Вербкою коня мені вбив і з рук нам вирвався…
В сусідній кімнаті залунали кроки. До кабінету зайшов вартовий комендант — жидок Раскін. За ним на порозі став Хмара в високій сивій шапці, з низко опущеними козацькими вусами. За його головою виднілися цівки рушниць ескорти.
Галіцькій став ізза столу.
— Товариш комендант, варту можете забрати, як треба буде — я задзвоню.
Ну, здравствуйте, товариш Харченко, — протягнув він Хмарі руку, — роздягайтеся та сідайте до столу. Може ви їсти з дороги хочете!
Хмара зморщив брови.
— Так, я від вчорашнього вечора нічого не їв.
Галіцькій зробив обурене лице.
— Це — свинство! Треба буде пробрати добре Кам'янець, що вони арештованих без харчів висилають. Козак, — звернувся він до Харченка-чекіста, — принеси перекусити. Там здається коньяк є — може товариш хоче зігрітися. За хви-
