Про те як і що маєте говорити, — ми ще побалакаємо.
За це — ми вам даруємо життя. Не розстріляємо, а дамо десять чи п'ять літ тюрми. Через пару років — звільнимо. Як добре постараєтеся на суді, вишлемо вас тільки з України до якогось центрального міста, дамо працю й будете собі жити.
Памятайте лише одно: життя ваше — тепер у ваших власних руках!
— За життя я своєї ідеї і чести не продам!
Галіцкій іронічно підняв ліву брову.
— Не будемо забігати наперед… Ви тепер поденервований, думаєте серцем, а не розумом. Посидите у нас в одиночці… може місяць… може рік… охолонете трохи… подумаєте над тим, що я вам кажу… Як не хочеться вам жити тепер, — захочеться може згодом…
Начкро взяв слухавку.
— Алло! Товариш комендант! Запровадьте арештованого до тюрподу. Камера № 6. Ізоляція абсолютна! До побачення товариш Харченко!
Три червоноармійці наладували на гостро зброю. Пройшовши лябіринт кімнат, вийшли на подвір'я. По переді йшов комендант Раскін. Коли проходили коло маленького, продовгастого будиночку з вікнами на глухо закладеними грубими шпалами, він махнув в його бік револьвером і засміявся.
— Звідци ти на волю поїдеш… без черепа…
Тюрпод („тюремний подотдєл“) містився в окремому будинку оточеному колючим дротом.
Увійшли в ґанок і Раскін стукнув револьвером у залізні гратчасті двері.
