повітрям. Хмара з під лоба глянув на повний місяць над садами. За деревами сильний дівочий голос співав якусь знайому пісню… Десь зовсім близько голосно сміялася якась пара, перебиваючи одно одного веселими викриками…
Гаряча хвиля стиснула отаманові горло.
Жити! — крикнуло щось у грудях.
— Ох — як хочеться жити… — неначе луна на той „крик“, почувся за ним приємний низький голос „смертниці“.
— Що за балачка!? — обернувся з московською лайкою Рубцов, махнувши револьвером.
Прохід у дроті. Кількадесять кроків… Широко відчинилися двері до гаражу… У першому переділі, коло столика під сильною електричною лямпою, Галіцкій та помішник губпрокурора — жид Сталов. В куточку стояв з карабіном фірман ҐПУ — мадяр Сабо.
Червоноармійці станули кордоном від дверей. Коли смертників підвели до стола — Сталов витягнув з течки кілька папірців.
— Громадянин і громадянка Оніщенко! Вам присуд вже читали… ну та прочитаю вам ще раз…
Взяв друкований папір й почав в московській мові з легким жидівським акцентом.
„Іменем Української Соціялістичної Радянської Республики.
Подільський губсуд, по надзвичайній сесії, у свому законному складі, під головуванням начальника губ. ҐПУ т. Ліплевського, при членах: начкро губ. ҐПУ т. Галіцкому та членові Губсду т. Берманові, розглянув на закритому засіданні справу гр-н Андрія та Катерини Оніщенко, похо-
