— Чому-жъ и не згодытысь! Добре зроблю дило, тилькы вже вы ще такыхъ куль видлыйте.
— На вищо?
— Такъ, бачте, про всякый случай, для вловивъ; будьте ласкави!
— Не треба, Хомо; твоя рушныця всякый разъ не чутно буде стриляты, якъ тилькы разъ выстрилыть сіею кулею.
— То я такечкы у сю дычыну перестриляю, то я…
— Годи вже, мій сыну! не дуже лышь завдавайся мырською суетою; отъ-отъ настане свята хвылына, молысь!…
Уси трое поставалы навколишкы; изуитъ потыхеньку почавъ молытысь....
Въ хати тыхо було, тилькы видъ молытвы луна йшла пидъ стелею, колы-не-колы, якъ та гадына люта, зашыпыть срибло у казанку, або якось боязко затрищыть вугилля, або вогонь запалахкотыть, блысне сынимъ сьвитомъ на тыхъ, що тутъ молылысь. Изуитъ узявъ зъ темного кутка та й поклавъ на стилъ зализну форму для кули, вынявъ потыхенько казанокъ и звеливъ Хоми пыльнійше молытысь. Хома, наче мала дытына, стоявъ на вколишкахъ, чытавъ молытву, схрестывшы рукы на грудяхъ та схылывшы голову; наче кризъ сонъ, чувъ винъ, якъ ростоплене срибло влылось, шкварчачы, у форму, якъ вылыта куля брякнула въ чашу й дзвенила, котючысь по гладкому дни чаши; наче сонный, винъ го-