стрилыты влучно, — та й всему край! Та за то матымешъ усе, про що не сьмивъ-бы й у-ви-сни марыты. Твого сына вывчать якъ гетьманського, винъ буде колысь славою для тебе и впокоить твою старисть.... и все те такъ легко!.... Колы небудь и мене спомянешъ, стоячы на рундуци св. Петра мижъ усякымы велыкымы панамы, а твого сына на престоли пестымуть попы, на нёму папськый винець, увесь Рымъ прыпаде до земли й змовкне, и въ сій тыши винъ буде благословыты.... Прыгадаешъ, счаслывый батьку, мене й самъ посьміешся тому, що сёгодня не згожувався…
— Та воно такъ, якъ дожыву, а якъ же прыйдеться й пропасты, то Богъ зъ нымъ, зъ папою тымъ.... нехай ёго Господь благословыть.
— Догадуюсь: ты боишся, що бъ тебе не вбылы.
— Ваша правда.
— Не думавъ же я, щобъ ты бувъ такымъ дурнемъ. Хиба жъ мы выкажемо на свого? Ты бачъ-от-тутъ на вугилли ростоплюеться саме чысте срибло; зъ нёго я выллю святу кулю, яка бье невыдымо й нечутно; ты нею выстриль въ одній хати, а въ другій нихто й не чутыме.
— Не-вже? Охъ, святый отче, давно я чувавъ про таки кули! Мени одынъ шляхтычъ зъ Галычыны росказувавъ, що самъ бачывъ такого охотныка: пидійде, каже, з-за куща до качокъ и по одній всихъ перестриля, а ти й не догадаються…
— Отъ, бачъ, и ты знаешъ. Ну, що-жъ, згожуешся?
