волосому товарышови, що сыдивъ биля заставы мійськойи.
— Пойихалы! — видказавъ той, похытавшы головою.
— Богъ дасть и прыйидуть.
— А що?
— Якъ то що! Хиба ты не знаешъ?
— Я ничого не знаю.
Якъ тилькы полковныкъ скочывъ на коня, а кинь такъ и впавъ на колина!…
— Погано, пане-брате! Се не на добре.
— Погано! оттаке було й зъ Налывайкомъ, якъ выижджавъ винъ на ту прокляту Солоныцю.
Въ старовыну дуже поважалысь у насъ на Вкраини стрильци, що булы мытци въ своему дили. Й не дывно, бо тоди порядный стрилець бувъ и хорошымъ козакомъ.
Не дывно те жъ, що и весь Старый Быхивъ поважавъ органыстого пана Хому, бо винъ бувъ чудовый стрилець.
Тилькы й бачылы Хому, якъ правылась служба у костёли и винъ гравъ на органахъ; кинчалась служба — и слиду Хомыного не знайты, шукай пана органыстого або въ лиси, або въ болоти....
Було, по весни сонце вже сяде, зовсимъ звечоріе, мухы на носи вже не прымитышъ, а панъ Хома зализе у лисови кущи, та все бухъ! та й бухъ!
