тебе під серцем і тьохне… Спугнув зайця нагайкою — «а тю його!» Зирк, Стрілка зосталася ззаду, обнюхує дурна якийсь кущик… «А тю його, Стрілка!», вона, сердешна, туди, сюди, блись очицями, як уздріла, як уляже! і пішла, пішла моя ластівочка!.. Стриже сіренький степом, тільки хвостиком киває, а вона за ним так і уляга, так здається от-от ухопить; а ти летиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока, нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує… То-то весело!.. У село вертаєшся уже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'язаний у тороках (бо не було зайця, щоб утік від Стрілки). «Глянь, глянь, Кулино! Який заєць! Ходи сюди, Присько! оце кумедія!» Балакають у селі на вулиці дівчата. «Та що тобі зайця! від нього і лисиця ніколи не втікає!» каже Вівдя, та й зарегочуться, вражі, діти. А ти, мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш. А що на душі — не питай!.. Мов тебе комісаром вибрали!.. Під'їжджаєш додому, а тут їсти, аж за живіт бере… Мерщій убіг у хату — нагайку на кілочок, а сам за стіл, їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипається; печене порося аж присмагло, та ще щонебудь; вип'єш з півкварти тернівки абощо; та і відпочивай, добродію. Сам собі пан і знать нікого не хочеш!
