йшов вечір, стало скушно, от і візьмеш книжку, прочитав листочок — ні, не бере! другий — ще гірше; третій — аж у голові закрутиться: таки нічогісінько не розбереш. Щось таке чудне, матері його лихо! почне з одного, приміром, од воздухів, од планети, а переведе на шило, або на гвіздок; думаєш і так і сяк, і з того боку зайдеш, і з другого — шкода! не второпаєш нічого! мов тобі щонебудь розказує от той цесарець, що в козубеньці лікарство носить. Візьмеш другу — теж, третю, четверту, п'яту — усе теж! А здається, знаєш московську мову, і з крамарями, з щетинниками, і з животинниками балакаєш як слід, і торгуєшся, і гроші розсчитаєш, а дійшло діло до книжки — як одрізано. Уже було позову Демида, він чоловік грамотний, покличу й Куця, та і прочитаю їм листків зо два: «а що, хлопці, поняли?» — «ні, добродію, хоч би тобі слово!» — а вони і виросли по ярмарках! — Нічого робить, положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежать, поки порозумнішаю — та і станеш у сто десятий раз читать Котляревського «Енея», або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш…
Усе оце я згадав колись — здається позавчора — та й задумався. Добре, що мене привела доля у столицю, що і поскучать ніколи, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п'ятниця, коли свято, коли будень, крутишся, як той медведик у млині:
