Прийшов вечір, стало скушно, от і візьмеш книжку; прочитав листочок — ні, не бере! другий — ще гірше; третій — аж у голові закрутиться: таки нічогісенько не розбереш! Щось таке чудне, матері його лихо! почне з одного, приміром, од воздухів, од планети, а переведе на шило, або на гвіздок; думаєш і так і сяк, і з того боку зайдеш, і з другого — шкода! не второпаєш нічого, мов тобі що-небудь росказує отой цесарець, що в козубеньці лікарство носить. Візьмеш другу — теж, третю, четверту, п'яту — усе теж! А здається, знаєш московську мову, і з крамарями, і з щетинниками, і з животинниками балакаєш, як слід, і торгуєшся, і гроші розщитаєш, а дійшло діло до книжки — як одрізано!… Уже було позову Демида, він чоловік грамотний, покличу і Куця, та й прочитаю їм листків зо два: „а що, хлопці, поняли?“ — „Ні, добродію, хоть би тобі слово!“ — а вони й виросли по ярмарках!… Нічого робить, положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежять, поки порозумнішаю — та й станеш у сто-десятий раз читать Котляревського „Энея“, або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш…
Усе оце я згадав колись — здається, позавчора — та й задумався. Добре, що мене привела доля у столицю, що й поскучать ніколи, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п'ятниця, коли свято, коли будень, —
