Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/14

Як шум білїє вся вона;
Кругом дївоцького чола,
Мов хмари, коси бовванїють;
Як маківочка — рот краснїє;
Очицї — як зірки блищать.
Вродливая, — нї втять, нї взять!
Та не одною лїпотою
Маруся звісна стала всїм;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога;
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога:
Всїм молодим — гарбуз як тут…
Аж ось свати гетьмана йдуть.

Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смуто̀ю:
Що ж? дух Мазепи закипів,
І знову гетьман полюбив,
Хоч він до пелеха сїдого
Із парубіки молодого
Не перескочив — пережив.
Не сарна під байрак втїкає,
Орла почувши на спинї —
По сїнях панна похожає
І жде, що скажуть: так, чи нї.

Ось вийшла мати і з сльозами,
Приголублѝвими словами,
За руку взявши, каже їй: