„Бридкий, мерзенний, глянь, поганець!
Чи можна?… нї, паскудний ланець,
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі б, як то ведеться віком,
Хрещеничиним батьком буть…
Його чорти у пеклї ждуть —
Він хоче буть їй чоловіком!“
Маруся задріжала; з рук
Спустилась хустка шовковая;
Поблїдши, нїби не живая,
Упала дївка на рундук.
Хоч одійшла вона, да знова
Зомкнула очи; нї пів слова
Не каже. Батько, мати тут
Біля її усе возились;
Хрестились, плакали, молились.
Вони того сердешні ждуть,
Щоб їй на серцї легше стало,
Щоб дитятко хоч закуняло —
Не тут було. Два цілих дня
Все мовчки хлипала вона,
Нїчого нї пила, нї їла,
Оприч людей собі ходила;
Тинялась утїнка, як гич
Од вітру гнеться при дорозї:
Було смутнесенько небозї, —
Все рюмала… На третю ніч
Лиха годиночка настала:
Ії світлиця зпустковала…
Нїхто не знав, коли вона,
Під нічку, сплиснула з двора;
