Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/17

Чого все піснї ті співала,
Що він колись компонував,
Коли його нїхто не знав,
Коли його ще доля спала;
Чого, мов парубок, вона
Любила військо і коня,
І гук, і галас барабана,
Як тільки в чистий степ з двора
Блисне бунчук і булава
Ясновельможного гетьмана.
Нївроку, має Кочубей
Худібчину; мов і в людей —
В його приятелїв багато:
Йому нїчого, сидя в хатї,
В Полтаві смуток заплодить;
Він здужа гетьману-злодїю,
Сріблохвилѐвастому змію,
У серце ніж загородить.
Він здужа, здужа.... да не теє
Лежить на думцї в Кочубея.

За білого царя Петра —
Колись давно робилось дуже;
Він був розумний, гарний, дужий,
Шмигляв — в шатро із-під шатра —
За тридев'ять земель в чужинї,
Дививсь на дивовижі там,
І те заводив в Московщинї,
Що льготою було людям.
Попавсь небіжчик в анацію,
Як швед крутив, бач, веремію,