„Я сором свій і сором жінки
Не заховаю між людей, —
Скрегоче-каже Кочубей: —
Я не займу твої будинки,
Тюрму Марусеньки моєй,
Ти не спечешся на пожарі,
Втечеш шабѐльної ти кари —
Тобі се трохи. Нї, в Москві,
Як в'юн в'ючись в клїщах московських,
В гарячій пливучи крові,
Ізкорчившись од мук бісовських,
Ти проклянеш той день і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І беседу, де повну чашу
Тобі я з чести наливав,
І ніч, як голубятко наше
Старий шульпіка заклював!“
Колись то врем'ячко бувало —
Вони братецьки мов жили;
У-купі їли хлїб чимало
Або й вареную пили.
Колись і на полї скакали
Іх конї поруч на невір;
Дня не було, щоб не вітали
Вони один другого двір.
Балакаючи з Кочубеєм,
Тодї гетьман не постерігсь:
Бач, закидав на те, на сеє,
Та в дурнї нївідсіль постригсь.
Тепер одно суддя кохає,
