А де ж Мазепа, песький син,
Де він, поганая личина?
Балака про себе один,
На ліжку сидячи Марусі.
Мов гад його кусає душу,
А в голові нечисте все
Невість як розумом мутує:
«Хоч так, хоч сяк, а треба се —
Хай ворог до чортів мандрує!
Та як Марусенька знесе,
Коли про смерть отця почує?
А більше нічого вилять,
В мішку не заховаєш шила…
Мені тебе хоч жалко, мила,
Біди не можна одволать.
Уранці завтра в Україні
Всі, від старого до дитини,
Про смерть судді загомонять.
Зробить хто хоче певне діло
Й не затопити душу й тіло —
До себе жінки не мани,
Бо зроду-звіку не чували,
Щоб коли-небудь у ярмі,
Хоч би возили, хоч орали,
Укупі віл і козеня!»
А місяць блись із-за вікна.
Мазепа гульк — Маруся спала.
«Як тихо, гарно спить вона,
Бо ще про лихо не пізнала;
А завтра…» і паскудний гад
Від неї очі відвертає,
