Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/35

Встає, з світлиці виповзає
І шамотить у темний сад.

Давно вже сонечно зайшло
За гору, ген по той бік річки;
Ущухнув гомін; дав Бог нічку;
На двори тихо все було.
Мазепа вибився із моці,
В душі ж Мазепи щось страшне,
Зла думка думку злу жене;
Йому здається — зірки ночі,
Мов Бога праведного очі,
На його карою глядять,
Й тополі, ростучи у ряд,
Тиняючися головами,
Про його де-що шепотять
Недовідомими річами.
І літня ніч йому душна,
Буцім підземная тюрма.

Помалу небо занімалось
І край його почервонів;
Все ворушилось, все рушалось,
І ліс і степ заблискотів;
Уже й пташки защебетали,
Година вранішня настала,
Хрещений люд загомонів.
Маруся ранком ще куняла.
Крізь сон вона не розібрала,
А чула — не одна була:
Ії за ногу щось будило,
Вона очиці підвела
І знов, зажмурившись, закрила,