Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/39

Попи собором одходну;
З кадильниць наче смертю віє,
Усе запложує суму;
Мов хмара, дим кругом синіє.
Тихенько молиться весь люд.
Нещасних вже на смерть ведуть…
Зійшли — і прихиливсь на плаху,
Перехрестившись, Кочубей.
Як варом облили людей.
Сокира свиснула з розмаху —
І заскакала голова.
Все поле ойкнуло від жаху.
Друга за нею ж скаче з плахи.
Покрівавилася трава…
І кат поганою рукою
Обидві за чуби піймав.
І їх піднявши над собою,
В-останнє людям показав.
Капут бідахам. Народ божий
Балакаючи йде назад.
Про урожай, про дощ погожий,
Про сусідок баби ворчять.
Потроху рідчало все поле.
Аж ось дві жінки через шлях
Побігли шпарко. У очах
У їх було велике горе.
«Ви опізнились!» хтось сказав
І в поле пальцем показав.
Поміст дощаний там ламали,
Молився в чорних ризах піп,
І вже на бендюги стягали
Два козаки залізний гріб.