МАРУСЯ.
О, милий Боже! мамо, душко!
Як порятую батька я?…
І дівка блиснула в подушки,
Зовсім, мовляють, як мервця.
Списи блищять. Шапки рябіють.
Б'ють тулумбаси. Сердюки
По полю скачуть; скрізь полки
Рівняються. Люд гомоніє;
А шлях, мов той гадючий хвіст,
Знай крутиться та все хвилює.
На відшиб у степу поміст,
По йому ходячи, жартує
З народом кат, жде бідних він.
Усе змішалось в гвалт один —
Жіночий крик і людський гомін.
Як ось гукнули: «пан гетьман!»
Ущухло поле. Тільки коні
Закопотіли там то там,
В середині меж сердюками,
Вельможний гетьман з старшинами
Скакав на чорному коні,
А ген, по Київській дорозі,
Тряслися бендюгі. В тревозі
Туди всі очі навели —
То горопашних їх везли:
Там Іскра й Кочубей сиділи.
Чужі од миру, од землі,
В останній раз на світ гляділи.
Ось поїзд став і заревіли
