Ця сторінка вичитана
Покій від його утікає;
Йому все жарко, він стогнав.
Аж чує, хтось його позвав…
Зирнув… із ляку затрусився:
До його близько хтось схилився.
Обшарпана, худа, бліда,
Дівоцьку косу роспустила,
Очима, ніби звірь, світила,
Нагнувшись перед нім, вона.
„Що це таке? це ти, Маруся?“
МАРУСЯ.
Мовчи, почують нас, боюся!Тихенько шепоти тепер;
І мати й батько мій умер!
МАЗЕПА.
Та що ти мелеш, Бог з тобою!
МАРУСЯ.
Послухай, що вони зо мноюХотіли зараз ізробить!
Як мусили мене дурить!
Куди втікать в такую пору?
Куди діваться з поговору?
Як річ скажених зупинить?
Вона мені тепер казала,
Що батька вже мого нема…
Його я голову держала,
Да то не людьська голова,
А вовча… Бачиш, як дурила
Вона Марусю — чуєш ти —
