Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/64

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


 „Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев'я клекотить.
Тут певнеє ніщо не ходить й не сидить,
 Одна черва, мовляв, кишить
Та де-коли повзе по куширу гадюка.
 Уже коли б тут воленька мени!…
 Таке ж бридке, таке мерзенне,
 Поржавіло, від жабуру зелене,
 Не хочеться паскудиться в багні,
 А то б…“
 Що ж їй Болото одвічало?
— „Де ти сама, добродійко?“ — спитало.
 А Верша гомонить на дні.

 

 
XI.
 
МАКІВКА.

У лузі Маківка весною зацвіла,
Промеж других квіток як жаром червоніла;
 До неї раз-у-раз літа̀ бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
 Пройшов день-два, і з неї цвіт опав,
 І Маківка осиротіла:
 Бжола на иншій квітці сіла,
Ту погань — метелів мов би лихий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем'я.

Жартуй, да не глузуй із бідних парубків,
 А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем'я.