Перейти до вмісту

Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/79

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

І тільки край ставка оставсь табун Утят.
Чи крижні то були, чи то були чирята —
Про те нам байдуже, а сила тільки в тім,
 Що Степ іще не був пустий зовсім.
 Дивлюсь, було — знялись з води Утята,
 Закахкають і ну Степо̀м кружлять,
І видно все-таки, що цеє не пустиня…
 Аж ось уже й вони летять.
„Куди вас враг несе до гаспидського сина!“
 Почав Утятам Степ казать.
 „Хіба ви хочете мене покинуть?
 А я ж вас літом годував,
І просо, і овес, і гречку вистачав;
 Без вас мені хіба з нудьги сказиться?“
— „У літку на тобі усякий хліб стояв;
На себе глянь тепер, який ти сивий став:
Останній колосок холодний сніг сховав,
 І нічим нам біля тебе живиться,
 А голод за що нам терпіть?“
Сказали Утята, і ну швидчій летіть.

———
 Чи знаєте ви сивого Кондрата?

Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать,
Що жінка щось його глядить не дуже хати.
Мабуть, що упада їй діду одвічать,
Як сивому Степу одрізали Утята.

 

 
XXIV.
 
РИБАЛКА.

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь
Усі мовчять. Гай-гай — які шолопаї!