Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/78

Ця сторінка вичитана

Він до Огню то рило підведе,
То лапу коло жару сушить,
То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить, —
Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: „чого його бояться?
Зо мною він — як панібрат“.
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
Мов почало на світ благословляться.
„Пора“, вовк думає: „у лози удирать!“
Ну що̀ б собі іти? ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувать,
І тільки що простяг своє в багаття рило,
А полум'я його до-щенту обсмалило.

Мій батько так казав: „з панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі Господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх — крий нас Боже!

XXIII.

УТЯТА ДА СТЕП.

Минулися гречанії жнива;
Семен натяг кожух на плечі;
Тепло пройшло, дітвора лізе к печ;
Замерзло поле скрізь; рілля, стерня, трава
Сніжечком біленьким припали.
Бідашний Степ став сумовать:
Пташки, що в літку так співали,
У ирій вже поодлітали,