Перейти до вмісту

Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/78

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

 Він до Огню то рило підведе,
 То лапу коло жару сушить,
То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить, —
 Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: „чого його бояться?
 Зо мною він — як панібрат“.
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
 Мов почало на світ благословляться.
„Пора“, вовк думає: „у лози удирать!“
Ну що̀ б собі іти? ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувать,
І тільки що простяг своє в багаття рило,
А полум'я його до-щенту обсмалило.

 

 

Мій батько так казав: „з панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі Господь поможе,
 Із ними можна їсти й пить,
 А цілувать їх — крий нас Боже!

 

 
XXIII.
 
УТЯТА ДА СТЕП.

 Минулися гречанії жнива;
 Семен натяг кожух на плечі;
 Тепло пройшло, дітвора лізе к печ;
Замерзло поле скрізь; рілля, стерня, трава
 Сніжечком біленьким припали.
 Бідашний Степ став сумовать:
 Пташки, що в літку так співали,
 У ирій вже поодлітали,