Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/77

 Що поки йшла вода маленька —
 Що-дня він хліба мав шматок.

———

Літ з десять був у нас суддею Глива,

Да, знаєш, захотів на лакомий кусок —
В Полтаву перейшов; там, кажуть, є пожива,
Велика там вода, хоч є й багато млива…
Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?

 

---

 

XXII.

 

ВОВК І ОГОНЬ.

 У лісі хтось розклав Огонь.
 Було то в-осени вже пізно:
Великий холод був, вітри шуміли різно,
І била ожеледь, і сніг ішов либонь, —
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,
 Та ідучи й покинув так його.
 Аж ось, не знаю я того,
 Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;
Дріжить, як мокрий хорт, зубами знай цокоче.
 Звірюка до огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів,
 Бо зроду вперше він Огонь уздрів.
 Сидить і сам собі радіє,
Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.
І став він обтавать, аж пара з шерсти йде;
Із льоду бурульки, що знай кругом бряжчали,
 Уже зовсім пообпадали.