і церковь божа, як слід, з дзвіницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнях, ні в самому Ніжині нема таких бубликів. З Київа проїзжающі купують, да не нахвалються. От що!…
Жив я собі недалеко од цього лепського города у селі. Кожний тобі день було що-небудь там веселить серце. Ждеш було весни, як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля, з Запорожжя, тепленький вітерець; сонечко, вибравшись у-гору, вже геть припікає, а сіроми-волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою — скрізь вода, скрізь вода; степ синіє, як море, а по йому од сонця, як жар, грають искри. Де набереться у Господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді — мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворінки щебечуть під небесами, ластівки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його, знай, раз-у-раз свистить вівчарик. Усе живе, усе дише!… Далі трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько да й кине на долівку; затріщить кругом сухий комиш — і пішло пожарище гулять степом: геть покотить і дим, і полом'я — гуля, як той запорожець! А вночі — батечки
