чить, летючи мимо тебе, роботяща бджола. Создав же Господь таку трудящу тварь!… Лупнеш очима вгору — над тобою між темним гиллям, як золоті крапельки, висять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе, мов той дощ, і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе тай їси. Та що то за груші — пахучі та солодкі! як візьмеш у рот, так і ростають, із'їси — аж губи злипаються, аж у грудях полегшає, — таке спіле, та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли оттут, у Петербурзі, й нюхав такі груші!…
Уберуть добрі люде з поля хліб. Обтрусять у саду зимниці. Уже вранці то й водиця у кориті, де наповають товар, зашерхає, по токах цілісенький день лопотять ціпи. Зовсім осінь: у полі пусто, тільки гави літають — укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли дальше, да так сумно крячуть… Поїхать би у степ — розбить тугу. „Гей цюцю, Стрілка, сюди! Давай, хлопче, коня“. От і виїхав у степ на бурому, — коник він кріпкенький, сіделечко на йому справне, козацьке; біля боку біжить Стрілка. Аж гульк — під перекотиполем зайчик зобгався мов рукавичка, ушки прищулив, дух притаїв, і оком не здвигне, а пильно дивиться. Тут так у тебе під серцем і тьохне… Спугнув зайця нагайкою — „а тю його!“ Зирк — Стрілка зосталася зза-
