кунтуша, лиха прикупивши!“ мовляли запорожці! Ні, я вам кажу, що нема на світ кращого місця, як Полтавська губернія! Як згадаєш про неї, тільки здвигнеш плечима, цмокнеш та й замовчиш!… Отже послухайте! Жив я там довго, веселивсь дуже, а скучав — чи ви повирите цьому? — скучав часом іще дужче! Бувало, зимою як підніметься заверюха — батечки мої! світу божого не видно!… замурує тоді вікна, засипле снігом двері, хоть не виходь. Та суток троє-четверо гуля, а далі хоть стихне, то все тобі не легше; сніг завалить по степу усі шляхи — ні вийти, ні виїхать; сидиш собі, то спиш, то їси — нема другої роботи; бо-зна як обрадувався б, коли б хто приїхав. Та ні, хіба кому душі не треба, або їсти нічого, щоб кинув хату! Було загавкають собаки, завалують як на вовка — прохукаєш вікно, глянеш на двір — аж лізе якась рогожана халабуда, здоровенний коняка насилу тирить її по снігу, а в халабуді москаль сидить; борода йому забузована снігом, патли тож, а шия гола. Як глянуть на його собаки — мов у котлі закиплять! Носить же, подумаєш, чоловіка нечиста сила: десь у його своєї хати нема!… „Хлопче, а зови лиш сюди москаля, — здається, воно купець, чи що!'“
Увійде москаль у хату, мотне патлами, перехриститься та й пита: „не завгодно ли товару“. — „А що ж там у тебе є?“ Тут він
