в соціялізм, критика його в тих обставинах, нап'ятновується й переслідується.
Хочемо сказати, що світогляд Липинського, на споді якого лежить віра, релігія, є універсальним світоглядом, чинність якого була, є, і буде вічно, в дії, за всіх епох. І жодна сторінка діяльности людської істоти, скерована на творення нації й держави, не могла не черпати з джерел ірраціональних. Ось сюди в царство ірраціональної сили, заложенної в людині одним Богом, навертає Липинський в першу чергу братів по крові — українців. Ці ірраціональні первні і були тим джерелом творчости, звідки все черпав геній Липинського і скристалізувався його суворо послідовний, неподільний, суцільно органічний погляд на світ. Сам Липинський писав, що його світогляд „не можна брати або відкидати по частинам… Його можна взяти, або відкинути, лиш в цілості, таким, яким він єсть”… (Передмова до „Листів”. Ст XLVII, XLVIII.)
Цю вказівку Липинського мали б пам'ятати ті, що, не бажаючи сприйняти цілого Липинського, перехоплюють у нього лише частинку, яка їхній, шитій і латаній шматочками, еклектичній ідеології імпонує.
Тепер ми хотіли б кинути жмут світла на Липинського, як історика-державника, як родоначальника державницького методу в дослідах історичних і суспільних.
Дослідження української історії до Липинського йшло річищем народницьким. В кожнім історичнім явищі історики доглядали інтересів народу. Движучий нерв українського поступу, на погляд істориків-народників, лежав в народі. Вбачаючи причину причин поступу лише в народі, вважаючи його одного творцем історії й нинішньої цивілізації, ці історики звузили поняття народу до нижчих, упосліджених верств його, до сірої, простої маси, до демосу, чим одірвали нарід од його голівки, від його еліти,
