софічній сфері духового життя України і що пустив димом всі здобутки визвольних зусиль і нині ще має потужний непереборний смертоносний рефлекс.
Ґенеза згаданого двоподілу, без сумніву, веде до історіософічних основ української народницької історіографії, що все відокремлювала простий нарід, народні маси від їх голівки, від провідної верстви, на яку сипались обвинувачення в „лакомстві нещасному”, в „народній зраді”, в „нищенні і визиску свого народу”, що ніби тільки становило сенс існування нашої еліти.
Та ось в дев'ятисотих роках появляється в українській історіографії постать В. Липинського, що першими і наступними своїми розвідками бере в оборону українську еліту і на підставі історичних матеріялів в неперевершених працях реабілітує українську аристократію, підносить її на вершок української державности і вводить її, колись вилучену, знову в український нарід, чим відновлює етнічну єдність українську, відтворює поняття повновартісного єдиного українського народу з елітою у проводі, виправляє хибу української історіграфії та вогненим словом закликає всіх земляків творити культ єдиної найвищої, окрім Бога, святости — Батьківщини, в якій об'єднувалися колись інтереси лицаря-дружинника, згодом лицаря-козака, економічний добробут смерда, пізніше посполитого, виробничий хист міщанина-цеховика, релігійно-культурний сенс духівництва — цих основних станів української спільноти.
Українська наука до Липинського йшла дорогою розщеплення, розчленування, розбиття українського народу на антагонізуючі частини, сприяла соціяльній атомізації населення нашої Батьківщини. Через видвигнення ідеї єдиної Батьківщини з цілокупним суцільним і з'єдиненим народом Липинський виступив за сцементування всіх українських суспільних груп, станів і кляс в національній єдності, за співпрацю кляс, за гармонію суспільних верств і клясів в єдиній національній спільноті.
Так через клясократію, як метод організації національної провідної верстви, Липинський указав шлях єднання
