ли в науці назагал прихильну оцінку. Хоч уже цими працями Липинський зарекомендував себе як теоретик провідної верстви і як дослідник нового державницького напрямку, однак, „засадничих“ противників він тоді не зустрів. Та тільки свій досвід з минулого Липинський переніс на сучасність, написавши згадані, „Листи…“, як зараз же появились, „принципово-засадничі“ противники; знялась не наукова полеміка (науково полемізувати з Липинським не було кому), а публіцистична. Для одних творчість Липинського була непроминального значення, епохальна, для других — безпідставна мрія.
В наші дні ми є також свідками заплянованої атаки на спадщину Липинського. Згадаймо, бодай II том „Підстав нашого відродження“. Не маючи змоги спинятися тут на безпідставності „Підстав“, спитаємо лише, чи ця атака сама по собі, тільки тому, що вона має місце, не є ознакою актуальности творчости Липинського? Чи мертві концепції, вимріяні і нереальні потрібують „брязкоту зброї”, — боротьби з ними?
Якщо існує серед української політичної думки її національно-консервативне крило, що інакще гетьманським зветься, і що має десятки тисяч визнавців спадщини Липинського, то хіба це ознака слабости чи неактуальности її?
З другого боку спостерігаємо не абияке зацікавлення спадщиною Липинського і на лівому крилі української політичної думки, з боку нових громадсько-політичних середовищ, що підносять прапор Липинського, визнають частково його політичну спадщину та вписують до своєї вироблюваної еклектичної програми його постуляти, саме сьогодні. Зацитуймо одного з лідерів цього середовища: „Звертаємо увагу на дуже характерний момент, що в українському політичному світі сьогодні маємо єдину політичну партію (УРДП), яка в собі і навколо себе скупчила людей, що вважають себе спадкоємцями української національної революції і пореволюційного ренесансу і ніхто інший, як ця група прийняла основні постуляти Липинського щодо розбудови держави, клясового устрою майбут-
