якою думає боронитись наша демократія, розвіє по вітру сама доктрина світової демократії. Згадана леґенда могла б бути зрозумілою хіба тільки з погляду монархічної доктрини, в аспекті прав монархів-династів, оскільки, за цією доктриною, кожночасно династів не обирається, лише раз покликується до влади родоначальника династії.
Демократична доктрина має свій невідкличний закон, засаду кожночасної перевірки примхливо-змінливих політичних настроїв „суверенного народу”, що єдиний в своїм незримім абсолюті тримає чародійно-магічний ключ до розв'язки найскладніших проблем на землі і єдиний (ніби для всіх народів, на якому ступені громадського розвитку вони не стояли б — чейже не сама демократія відкидає право на самоозначення багатьом „суверенним” народам під претекстом примітивного рівня суспільности, неуміння користатися свободами, тощо), кожночасно наділює кредитом довір'я і благодаттю земної влади свої уряди. (Божа благодать тут непотрібна, з неї можна покпити).
В цій площині насвітлена, в площині кожночасного наділення урядів владою з боку „суверенного” народу і по можливості частіше відповідно до барометра змін політичних настроїв, леґенда законних урядів понад сорокарічної давности для світової демократичної доктрини і феміди, навіть і тоді представлялась би ґротесковою, коли б вона не супроводжувалась фікціями законности, фікціями президентів, фікціями голови держави (яких урядів на Великій Україні взагалі ніколи не існувало) та в цілому не викликала заперечення в широких верствах як української еміґрації, так і українського народу щодо самого підложжя її.
Актуальність спадщини Липинського сьогодні усвідомлюється все в ширших колах українського суспільства. Тривога за майбутнє України змушує звертатися до цієї спадщини як національної панацеї. А вкусивши плоду її, людина прозріває, з балакуючого українця стає творчим державником та набуває нові обрії усвідомлення себе і нації. Спадщина Липинського спроможна була зняти полу-
