М. Базілевський
В середині грудня 1923 року повернувся я з викладів і застав у своєму помешканні записку: „Зайди до мене до готелю „Прага“, кімната 5, Євген“.
Я був заскочений… Сотника Євгена Томашівського чекали ми аж на весну, а він, як виходило з записки, уже тут.
Не гаючи часу, я пішов до „Праги“. Ми дуже собі зраділи. Багато спільного вязало нас… Лубні і далеке споріднення, служба в Окремій Кінній Дивізії, табір Вадовиці і перші нерішучі кроки в напрямку ревізії світогляду, а потім міцна дружба… І ось Євген тут…
Сотник Томашівський, як усі, що приїздили до Подєбрад з польських таборів, або військових зєднань, носив ознаки недавньої професії… На ньому були високі чоботи і рябі джокейські штани. Виглядав так нібито я його оце вчора залишив на манежі польського уланського полку, де ми разом обїздили молодих коней.
Поки ми обмінювались першими словами, я розглядався по кімнаті і зауважив на столику біля ліжка дві фотографії, повернені так, аби добре було видно кожному хто увійде в кімнату. В одній я пізнав фотографію Гетьмана Павла Скоропадського, а друга особа мені не була знана. На обох була присвята.
Я розглядав фотографії, а Євген мене пильно спостерігав… Не було сумніву… він приготовив для мене маленьку інсценізацію… і я знав чому. В таборі ми часто дискутували на тему Гетьманщини і її творця. Мені, уже спробувавшому на студентській лаві ліберальних ідей, тяжко було зрозуміти деякі моменти цього державного періоду, але Томашівський уже був твердим гетьманцем, то оце зараз він мені помагав.
— Цей другий, Липинський, — сказав він.
